Daisie

виявляється, спілкуватися з людьми - це дуже круто. сьогодні я знов зустрілася з тою, про яку казала, памятаєш, "уявляєш"...
але чомусь саме сьогодні день вийшов на диво кращим, я навіть не очікувала на щось подібне. може, зорі так встали, Альтаір проти Проціону і поміж місяця. мабуть якісь маленькі моменти в її житті і в моєму житті, що ставались з нами до цього, призвели саме до цього настрою, цього дню, цієї зустрічі. посмішки не спадали ні з її, ні з мого обличчя, ми трошки порушили правила, та шибко тікали потім; але ж хіба можна зібратись на дикій строні Вісли і не виконати щось протизаконне?
вона була як пташка, неначе зараз росправить свої крила та полетить. справді, не вистачало зграї воронів чи якихось чайок на фоні, щоб довершити ту картину. мені дало стільки щастя те, що моя задумка воплотилася в реальність - одним, чи двома, чи пятистами кліками та клацаніями на сіру кнопку фотоапарату, - але воплотилась.
прийшла в голову така думка, що: нехай десь я не попала. нехай десь не так нога, не так рука, не так голова чи очі. нехай десь не так світло падає чи фон не дотягує. але то своє. я так багато останнім часом бачила гарних фотокарток, але вони чомусь вже зовсім не викликали у мене емоцій. очі раділи, та що поробиш, ну, гарно майстер сфоткав, молодець... вміє... а про себе навіть не подумала. але сьогодні - я дивлюсь на реальний результат тієї картинки, що була в мене в голові та розумію: ось воно, своє. і така приємна затишна радість десь усередені зявляється. та заряджує, неначе моторчик, що хочется бігти та робити ще-ще-ще. чи робити щось ще інше. життя таке коротке! здається, я починаю відокремлювати від себе та понижувати свій набутий гаспидський перфікционізм.

почали за здоровя, закінчили за упокой. то ж дратівливість та внутрішні демони нікуди не діваються. на жаль, щось відокремлюється, і щось набувається. я все ще розсіяна іноді, багато речей-дрібниць можу зробити на автоматі, які потім виявиться, що не треба було робити. маленькі, не важливі речі, але... зявляється почуття провини. нащо ж я не думаю, що роблю? де осознанність дій, де вдумливість, де зібраність?
кажу - я не відчуваю почуття провини, а сама можу проридати весь вечір, згадавши всі свої невдачі та все, що я роблю НЕ ТАК.

досить негативу. я знаю, він мені потім відгукнеться. я не боюсь, і готова до того, що майбутній 2016 (якого я чомусь вже півроку чекаю) може приготувати для мене багато несподіванок.
ти, коли змінюєшся, неси з собою щось своє. так тобі буде набагато краще.

я відростила тут такі довгі нігті. я з початку листопада не грала на фортепіано, один раз підрізала, а потім - забила. а вони все ростуть і ростуть. коли трошки підросли, згадала, чому не вирощувала їх раніше. бо в мене грибок на великому пальці лівої руки! вже давно. від цього цей ніготь ламається і рости не може...
але зараз чомусь вже норм. полосочку видно, і росте криво, але не ламається. на диво.
все одне ще не скоро буду знов таке робити. до біса незручно. але є і плюси: можна запросто собі почистити апельсин без особливих зусиль.

ось і трошки битовухи та гумору. сьогодні я знову думаю, що їм - мяса не їм вже за визначенням, але багато неприємних речей робить з моїм організмом кристалічний білий порошок під назвою "цукор". на щастя (чи на горе?) у нас зараз в квартирі багато солодкого. кожен день - вранці, вдень, і ввечері після їжі і обовязково з чаєм...
це нездорово, та, чую, аукнеться ще мені через пару тижнів.
лікуюсь від перфекціонізму, але іноді все ж не знаю міри: якщо відмовлюсь від цукору, то зовсім. ніяких "іноді". ніяких "трошки"...
я як той Суппі з "Сакуры Ловец Карт", що вів себе спокійно та флегматично і не полюбляв солодке, але варто було йому тільки спробувати тієї цукерочки, як він хотів ще, ще, ще. мені потрібно більше солодкого!

але сьогодні - ні. досить.

@музыка: Муха - "Счастье есть"

@темы: 50mm, Poland, happiness, photos, вдохновение, зима расстелилась больницами и в белый колпак с крестом одела мой дом, она показалась мне искренней и плечи мои обернула цветастым шарфом, линия жизни